Я сам казах. Люблю я казахів чи не люблю? Якби любив, то схвалював би їхні звичаї, знаходив би в їхній поведінці бодай щось таке, що приносило б мені радість або втіху, дозволяло б миритися не з цими, то з іншими їхніми рисами, і не згасала б моя надія. Але цього немає. Якби ж не любив, то не став би говорити з ними, ділитися потаємними думками, радитися, входити в їхнє коло, цікавитися їхніми справами, питаючи: «Що там роблять, що відбувається?», лежав би собі спокійно, а то й зовсім відкочував би від них. І надії, що вони зміняться або що я їх напоумлю й виправлю, теж не маю. Не відчуваю жодного з цих почуттів. Як же так? Мав би схилитися до чогось одного.

Я хоч і живу, але живим себе не вважаю. Не знаю, чи то через досаду на людей, чи через невдоволення собою, а може, й з якоїсь іншої причини. Зовні живий, а всередині все мертве. Серджуся, але не відчуваю гніву. Сміюся, але не можу радіти. Слова, які промовляю, і сміх здаються мені не моїми. Усе чуже.

У молоді роки я й не думав про те, що можна покинути свій народ, любив казахів усією душею, вірив у них. Та коли довелося пізнати людей, коли поступово згасла моя надія, я зрозумів: уже немає тієї сили, яка дозволила б покинути рідний край, поріднитися з чужими. Тому тепер у моїх грудях — порожнеча. А втім, думаю: може, воно й на краще? Помираючи, не страждатиму: «Ох, не довелося зазнати ще такої-то радості!..» Не мучачись жалем за земним, утішуся надією на прийдешнє.