Смуток затьмарює душу, холодить тіло, сковує волю і зрештою виливається словами з уст або сльозами з очей. Я бачив, як люди молилися: «О Аллаху, зроби нас безтурботними, мов немовлят». Вони вважають себе страдниками, обтяженими тяжкими клопотами й нещастями, ніби вони мудріші за дітей. А про їхні турботи можна судити з прислів’їв: «Якщо жити лишилося до полудня — роби запаси на день», «Для злидаря й батько стає чужим», «Худоба для казаха — плоть від плоті його», «У багатого обличчя світле, а в бідного — мов точило», «Джигіт і вовк здобудуть собі поживу в дорозі», «Стада шанованих мужів — серед людей, а про своє добро вони дбають від неробства», «Рука, що вміє брати, вміє й давати», «Хто зумів нажитися, той і правий», «Той, хто приносить дари, зриває завісу відчуження», «Якщо на бая надія кепська, то й на Бога не сподівайся», «Якщо голодний — скачи до дому, де поминки», «Стережися озера з крутими берегами та народу без милосердя». І подібних прислів’їв безліч.

Про що вони свідчать? Не про науку й знання, не про мир і справедливість дбає казах — йому б лише розбагатіти, та він не знає як. Ось і викручується, хитрує, аби бодай лестощами виманити чуже багатство, а якщо не вдасться — люто ворогує з усім світом. Він і рідного батька не проти обікрасти й не вважає це ганьбою. Люди не засуджують тих, хто здобуває собі худобу обманом, підлістю, жебрацтвом, розбоєм чи іншими хитрощами…

То чим же їхній розум відрізняється від дитячого? Діти бояться розпеченого вогнища, а дорослих не лякає навіть пекельний вогонь. Діти, соромлячись, готові крізь землю провалитися, а дорослі сорому не знають. Невже в цьому їхня перевага над дітьми? Якби ми не віддавали їм того, що маємо, якби не дозволяли їм розоряти нас, якби не опускалися до їхнього рівня — вони були б готові відвернутися від нас.

І це той народ, до якого ми тягнемося душею?