Діти мої, втіхо серця мого! Ось написав я кілька слів про людські діяння й заповідаю написане вам як пам’ять. Прочитайте уважно, вникніть у суть цих слів, і ваші серця сповняться любов’ю. Любов людини невіддільна від її розуму, людяності та знань. Початковою причиною цих якостей є ті досконалості, що даються людині від народження - міцне здоров’я, гарна зовнішність; усе інше залежить від шляхетності батька й матері, від мудрих наставників і добрих друзів. Прагнення та кмітливість народжуються з любові. А розум, людяність і знання пробуджують у людині інтерес до науки.

Дитина з власної волі не тягнеться до навчання з ранніх років. Її доводиться спонукати або заохочувати доти, доки в неї не виникне жага до знань. Дитину, яка має прагнення до знань, можна вважати людиною; можна сподіватися, що вона прагнутиме пізнати Бога, зрозуміти себе і навколишній світ, навчиться здобувати добро, не поступаючись честю, і уникатиме зла. Інакше їй судилося перебувати в невігластві, а в найкращому разі - здобути лише поверхові знання.

Прикро, що багато батьків, погано виховавши своїх дітей, потім віддають їх під опіку мулл, хоча користі від такого навчання немає. Розбещені змалку діти не можуть мати інтересу до знань, релігії, поваги до своїх наставників. Не виростуть із них повноцінні люди, сумлінні мулли чи справжні мусульмани. Найважче - виховати в них людяність. Адже Аллах - це шлях істини, а щирість і правдивість - вороги зла. Хіба друг прийде на запрошення, передане через ворога? Неможливо досягти істини, якщо в душі немає любові до неї. Людські знання здобуваються любов’ю до істини, жагою відкриття природи та сутності речей. Це не божественне всезнання; допитливість і прагнення до наук дають людині знання лише в межах її розуму.

Але передусім слід полюбити Аллаха. Відомо, що Наука є одним із ликів Всевишнього, тому любов до Науки - ознака людяності та щирості. Неможливо досягти вершин Науки, займаючись нею заради наживи чи досягнення корисливих, низьких цілей. Нехай багатство, загальна пошана і слава самі знайдуть людину - лише тоді вони стануть достойною окрасою її життя. А схиляння перед ними принижує людину незалежно від того, досягне вона успіху чи ні.

Якщо ти здобув любов до істини й бажання вчитися - знайди в собі уважний слух і щиру старанність. Ті, хто сповідує іслам, передусім повинні знати, у чому полягає істина іману, адже іман - це не сліпе поклоніння. Скажімо, ми повірили в Бога, у те, що слова Корану є виявом Його волі, що Мухаммад Мустафа, нехай буде благословенне його ім’я, є Його посланцем. Але що дає нам така віра? Ти віриш у Бога заради Нього чи заради власного спасіння? Аллах великий, і Він не постраждає від твого невір’я. Якщо ти кажеш, що твоя віра потрібна тобі самому, - добре, отже, ти справді віруєш. Але якщо це лише віра заради самої віри, користі вона тобі не принесе. Твоя віра стане по-справжньому праведною і корисною лише тоді, коли ти сам цього прагнеш. Потрібно знати, якими зусиллями досягається усвідомлена, розумна віра.

Ти сказав, що віриш у Бога, у Його лики та імена. Тоді ти повинен знати Його імена, зрозуміти велич кожного з восьми Його ликів, і, назвавшись мусульманином, вважати себе рабом Всевишнього та намагатися підкоряти свої помисли Його волі. Не повторюй у невігластві, що неможливо уподібнитися Богові. Справді, неможливо точно відтворити творіння Всевишнього. Але наслідуй Його діяння, йди шляхом, який Він указав.

Ось найсвітліші лики Аллаха: Життя, Наука, Могутність, Зіркість, Чутливість, Воля, Слово, Творення.

Творець наділив людину цими вісьмома якостями, але не в тій абсолютній досконалості, якою володіє Сам.

Чи можемо ми називатися мусульманами, якщо спрямовуємо дані нам, хай і мізерні, здібності не за призначенням, не на догоду Всевишньому? Потрібно знати, як уподібнити свої вчинки восьми найвеличнішим якостям Аллаха. Адже природа Аллаха не потребує нашого опису; цього потребує наш розум, якому необхідне ясне уявлення про Бога через ці вісім ликів. Не знаючи їх, ми не можемо скласти уявлення про Всевишнього.

Оскільки ми знаємо Аллаха лише через Його прояви, остаточно пізнати Його не дано нікому. Навіть наймудріші з мудрих не здатні збагнути Його діяння, а тим більше - внутрішню сутність Його природи. Аллах всемогутній, а наші можливості обмежені. Неможливо виміряти кінцевим безмежне.

Намагаючись закріпити у свідомості уявлення про Нього, ми говоримо: «Аллах є», «Аллах єдиний». Але самі поняття «є» і «єдиний» не відповідають незбагненній сутності Аллаха, бо будь-яке явище у світі підлягає виміру поняттям «один». Воно стосується всього творіння, яке перебуває у володінні Аллаха, про що сказано в писаннях, де також згадуються вісім незмінних ликів і дев’яносто дев’ять благословенних імен Аллаха, що виражають Його неповторний образ і діяння.

Я ж хочу поговорити про чотири лики. Перші з них - Наука і Могутність; інші є невід’ємною складовою, що доповнює та пояснює сутність цих двох. Згадаю також одну з шести інших якостей - Життя.

Ми кажемо: Аллах є, Аллах єдиний, і сприймаємо Його як Могутність Науки. Замислимося: чи мають реальну силу поняття «є», «єдиний», «могутність», «наука»? Без сумніву, могутність науки — реальна сила. Де є Життя, там є і Воля. А де є Наука, там неминуче присутня й Воля. Наука сама по собі нічого не здійснює. Усе у світі приводиться в рух могутністю Всемогутнього.

Однією з властивостей Волі є Слово, тобто мовлення. Хіба слово може існувати без звуків і літер? Лише Слово Аллаха є беззвучним і беззнаковим. Але якщо є потреба говорити, то має бути й здатність чути сказане та бачити видиме. Аллах чує і бачить не так, як ми — вухами й очима; це вияв Його найвищої переваги, тобто Могутності Науки.

Наступний Його лик - Творення, тобто втілення в життя. Якби Творення, будучи одним із ликів Аллаха, перебувало у стані постійного примусу й залежності, а не було таким самостійним, як Наука та Могутність, це свідчило б про безсилля. А залежність не властива Аллаху. Творення утверджує Могутність. Звідси випливає, що завдяки Науці й Могутності всі вісім ликів Аллаха поєднуються в єдине ціле.

Наука безмежна й досконала. Могутність - всесильна й бездоганна. Про майстра судять за його справами. Жодній смертній людині не дано осягнути розумом, якою величезною працею створено і якою могутньою силою зібрано в одне ціле все, що ми бачимо й відчуваємо.

Якщо для земної істоти розум є володарем, а сила служить йому в усіх діяннях, то чи не ці самі властивості належать і Аллаху? Поняття Науки та Могутності слід сприймати разом - як «Всезнаючу Могутність», інакше одне стане провідним, а друге - підлеглим, що суперечить ученню про Аллаха.

Чи може тоді статися, що вісім ликів Аллаха, не зливаючись в єдиний образ, перетворяться на окремі самостійні сутності? Усі ці якості походять від одного Творця; разом вони уособлюють єдиний і неповторний образ Аллаха. Вважати, що вони навмисно поєднані для створення могутнього образу, було б помилкою.

Сила людини полягає в її розумі та знаннях. Могутність Всевишнього виражається в Науці та Милосерді. Хоча Милосердя не згадується серед восьми Його ликів, воно пояснюється змістом таких Його імен: Всемилостивий, Милосердний, Співчутливий, Всепрощаючий, Люблячий, Захисник, Покровитель, Благодійний, Дарувальник, Лагідний.

Ці імена Аллаха підтверджують мої міркування. Їх також підтверджує дивовижна гармонія створеного світу. Адже все у світі створене так, що одне служить іншому. Неживі тіла не відчувають болю і стають поживою для живих істот; тварини підтримують життя людей; самі тварини не відповідатимуть на Страшному суді, а людина наділена розумом і владарює над усім.

У тому, що Бог створив людину здатною відповідати на Страшному суді, виявилися Його справедливість і любов до людини. Він створив людську подобу відмінною від черв’яків, птахів та інших істот; наділив людину найкращою будовою тіла, поставив на дві ноги, високо розмістив голову, щоб вона могла оглядати навколишній світ; дав дві руки, що служать голові; дав ніс, щоб людина могла відчувати запахи; очі - щоб бачити їжу; повіки - щоб захищати очі; вії - щоб оберігати повіки; брови - щоб відводити піт від очей; язик - щоб люди могли спілкуватися, розуміти одне одного й працювати разом.

Хіба це не свідчення любові до людини? Якщо хтось любить тебе, хіба ти не зобов’язаний відповідати йому тим самим?

Замислися: сонце випаровує вологу, перетворює її на хмари, які проливаються на землю життєдайним дощем і дають життя насінню, травам і квітам, що радують людське око й серце. Дозрівають різноманітні плоди та цукрова тростина, які підтримують життя на землі. Річки впадають у моря й озера, втамовують спрагу тварин і птахів, стають домівкою для риб. Земля дарує людині хліб, бавовну, коноплі, плоди та ягоди, зберігає в собі корисні копалини. Птахи дають людині пух, м’ясо й яйця; тварини — молоко та шкіру; вода — рибу; риби — ікру; бджоли — мед і віск; шовкопряди — шовк.

Створюючи всі ці багатства, ніщо у світі не говорить: «Це моє!» Усе призначене для блага людини. Фабрики й машини, створені неймовірною працею, служать на радість і користь людині.

Хіба це не прояв любові Всевишнього до людини? І хіба не є обов’язком людини відповідати любов’ю на любов?

Щоб людство через свою ненаситність не винищило види тварин і не завдало шкоди майбутнім поколінням, Аллах змусив ту саму людську жадібність оберігати тварин; звірі й птахи покладаються на свою силу, міцні ноги та швидкі крила; знаходять притулок у глибинах вод, мешкають на високих скелях, ховаються в лісах; усе живе прагне до розмноження й наділене інстинктом самозбереження та турботи про потомство. Усе створено не для того, щоб тварина, розвиваючись, удосконалювалася до рівня людини, а з метою забезпечити людину невичерпним джерелом їжі. У всьому ми знаходимо прояв доброти й справедливості.

Ми не замислюємося над тим, що доброта і справедливість є вимогами шаріату. Вважаючи себе мусульманами, ми повинні були б бути вірними послідовниками Аллаха, але чи справді ми неухильно йдемо Його шляхом? Хіба недостатньо для нас цих яскравих, подібних до небесних світил, доказів турботи Аллаха про людину?

Нам подобається бачити добрі справи інших. Але самі ми не обтяжуємо себе зайвою турботою про ближніх. Хіба це не гріх?

Той, хто допускає зло, не перешкоджаючи йому, не може вважатися справжнім мусульманином. Або ж він мусульманин лише наполовину.

Де той праведний шлях, указаний Всевишнім? Багато хто цього не знає. Я не зустрічав мусульманина, який би дослухався до слів пророка: «Замислися над діяннями Аллаха» або дотримувався б настанови: «Люби Аллаха, і Він полюбить тебе». «Твори людям добро, бо Аллах любить тих, хто чинить добро». «Тим, хто вірує в Бога і робить добрі справи, уготоване місце в раю».

Коран рясніє подібними аятами, але ніхто з нас не намагається вникнути в їхню сутність; у нас немає ні бажання, ні достатніх знань для осягнення цих істин.

«Є люди, які вірують в Аллаха і вважають своїм святим обов’язком чинити людям добро, бо знають, що Аллах не любить лихих намірів». Про це свідчать і такі слова пророка, нехай благословить його Аллах: «Хто несправедливий, той не має совісті. Хто не має совісті, той не має віри».

Звідси ми розуміємо, що віра не виникає сама собою; вона народжується зі справедливості та доброчесності. Але справедливості й чеснот не досягти самими лише молитвами та сліпим поклонінням. Доказів тут не потрібно. Ти бачиш мусульман, які старанно моляться й дотримуються суворого посту, але цього недостатньо.

Справедливість - мати всіх добрих справ. Поняття совісті й честі походять від справедливості. Справедлива людина неодмінно замислиться й запитає себе: «Чому я схвалюю добрі вчинки інших, але сам не поспішаю брати в них участь?» Хіба це не свідчення її справедливості й чесності? Хіба це не початок добрих справ? Але чому, піклуючись про людей, вона не виявляє такої ж турботи про Творця?

Прагнення до благодійності породжується вмінням задовольнятися малим. Не втрачайте почуття справедливості, не втомлюйтеся чинити добро. Без справедливості немає ні віри, ні людяності. Як навчає Аллаяр суфі, одна вада породжує сотню інших.

У нашій свідомості уявлення про Всевишнього склалися як про Знаючого, Милосердного, Справедливого. Якщо ознаки Знання, Милосердя та Справедливості присутні в тобі, це означає, що ти прагнеш до знань, ти - справжній мусульманин і наділений високою людяністю. Відомо, що жауанмарт уособлює три якості: правдивість, доброзичливість і розум. Правдивість уособлює Справедливість, доброзичливість - Милосердя, а Розум, як ми знаємо, є одним з імен Знання. Цими властивостями, хоч і в меншій мірі, наділена людина; її обов’язок - довести їх до досконалості, використовувати на благо, пам’ятати про них і берегти їх у собі. Досягти цього можна лише через щирі прагнення та невтомну працю.

Цими трьома якостями наділений пророк, а за ним - святі, вчені й справжні мусульмани; ці якості спрямовані на служіння Всевишньому, проповідувалися пророком і були прийняті святими з любов’ю. Але їхньої любові вистачило лише на те, щоб дбати про загробне життя. Про земні радощі вони забули або не брали їх до уваги.

Учені ж думають і дбають про земне життя. Судження святих і вчених суперечливі, хоча у своїх переконаннях вони недалеко відійшли одне від одного, хоча обидві сторони міркують на користь учення Аллаха. Але ж будь-яка суперечка повинна завершуватися задоволенням?

Наука і Розум, як і людська природа, не терплять насильства над собою; їм огидна нещирість. Вони навчають нас бути добрими, щирими, благодійними, а це і є Милосердя.

Але я думаю, що і святі, і вчені шукають задоволення в суперечках заради власного марнославства.

Якби людство для свого вдосконалення обрало тарикат - шлях, указаний святими, світ занепав би. Хто тоді пас би худобу, хто зупинив би ворога, хто шив би одяг, хто сіяв би хліб, хто видобував би багатства земних надр?

Хіба, відмовившись від благ, дарованих Всевишнім, ми не ризикуємо стати нечемними, нерозсудливими й невдячними, впадаючи тим самим у тяжкий гріх?

Тим, хто обрав цей шлях, загрожує повне зникнення або вони стануть жертвами невірних; найменш стійкі з них безславно зійдуть з обраного шляху.

Якщо цей шлях призначений лише для половини мусульман, то постає питання: хіба існує половинчаста істина? Істина має бути єдиною для всіх. Хіба може бути вибіркова істина? Вибіркова справедливість? У такому разі народ не може мати й самого життя. Адже життя — це найвища істина. Без життя не може бути досконалості.

Не всі святі зневажали земні блага. Відомо, що троє наближених пророка — хазрет Усман, Абдуррахман ібн Ауф і Саїд ібн Абі Ваккас - славилися своїм багатством.

Сувору стриманість святих можна пояснити їхньою невпевненістю у власних силах, побоюванням спокуситися мирськими радощами, що, без сумніву, послабило б їхню віру. Або ж це було викликано бажанням відвернути людей від накопичення багатств прикладом власної стриманості, сподіваючись, що люди, бачачи їхню покору, відмовляться від згубних захоплень, корисливих цілей і оберуть шлях любові до благодійності.

Якщо це робилося із самовідданої любові до людей, то їхні жертви були невиправданими, а шлях — небезпечним і хибним. Досягти істини таким шляхом можуть лише люди, віддані своїй вірі, які досягли вершин науки, володіють владою, рідкісною мужністю та духовною непохитністю. Поєднати всі ці якості в одній людині майже неможливо, або ж їхній носій може виявитися неперевершеним шахраєм.

Прагнення вирізнитися, піднестися над іншими псує людську природу. Невіглас, який оголосив про свій вступ на шлях тарикату, тим самим визнає свою моральну недосконалість. Мислитель і вчений по суті єдині, але в пізнанні виявляється їхня відмінність. Визнана у світі зовнішня наука подається нам у вигляді настанов. Ті наставники, які досягли найбільшого успіху у своїх настановах, називаються вченими.

Ніщо не створене без причини. Можливо, служителі такого вчення одержимі прагненням осягнути таємниці могутності Аллаха, що нікому не заборонено, або ж вони присвятили себе науці через безмежну любов до Всевишнього? Але чи доречно говорити саме про таку любов, якщо людині не дано пізнати самого Аллаха?

Лише любов, породжену ясним розумінням, безмежною вірою, почуттям вдячності та признання Всевишньому за істот, яких Він створив із любов’ю та наділив здатністю любити й співчувати, можна назвати любов’ю до Всевишнього.

І лише ті гідні звання вченого, хто прагне пізнати Аллаха відповідно до свого розуму, хто шукає першопричину всіх явищ і предметів. Вони домагаються істини, справедливості та добра в інтересах людства; для них немає в житті радості й задоволення, окрім їхньої праці. Якби не ці мислителі, які йдуть правильним шляхом, настав би всесвітній занепад. Ці справжні вчені є кістяком усіх людських творінь; їхнім розумом упорядковується все, що є на землі. Їхня діяльність спрямована на земне благополуччя, адже, як кажуть: земне життя - це оброблена нива для життя загробного.

Не кожен учений є мудрецем, але кожен мудрець є вченим.

Традиційна віра набувається через настанови вчених-богословів, але завдяки просвітленню мудреців вона перероджується в істинну віру. Цього досягають мудреці, які осягнули найвищий зміст ісламу. Вчені ж світських наук не знають основ релігії, хоча прагнуть істини й зуміли відкрити для себе таємниці всесвіту та людського буття. Із семи умов шаріату вони здатні визнати лише Аллаха, не можуть відрізнити прихильників Аллаха від його супротивників. Нехай вони й не є нашими духовними наставниками, але заслуговують на нашу вдячність, адже, як сказано пророком у хадисі, найкращими серед людей вважаються ті, хто приносить користь іншим.

Ці люди не знають ні сну, ні спокою, ні розваг - вони невпинно шукають відкриття, корисні для людства. Вони здобули електрику, підкоривши людині енергію блискавки, навчилися підтримувати зв’язок на величезних відстанях, змусили вогонь і воду виконувати колосальну працю, непосильну тисячам людей. Вони вдосконалюють людський розум, вчать нас відрізняти добро від зла. Безсумнівно, ми багато чим їм завдячуємо.

Сучасні мулли є противниками вчених. Це свідчить або про неуцтво духовенства, або про хибність їхніх намірів, бо сказано: за своєю природою людина тяжіє до зла. Багато їхніх учнів, завчивши кілька молитов арабською чи перською мовами, вважають, що можуть брати участь у суперечках, пишаються цим і замість користі завдають людям шкоди, збиваючи їх зі шляху гучними закликами та порожнім вихвалянням. Деякі з них шкодять не зі злого наміру, а підкоряючись природному інстинкту. Приємно бачити, коли хтось із них, почувши правдиве слово, повертається до совісті. Хіба можна назвати совісним того, хто перешкоджає правді? Самовдоволення, а тим більше безпідставне самовдоволення, псує людину. Якщо правда називається також істиною, а істина - це Аллах, то не слід їй противитися, а потрібно намагатися зрозуміти її й судити справедливо. Таке омання загрожує відчуженням від релігії.

Коли великий пророк, нехай буде благословенне його ім’я, сказав, що «настане день, рівний за тривалістю року», богослови запитали його: «Скільки ж буде молитов у той день?» І отримали відповідь: «Про це знатимуть учені того часу». Чи не хотів пророк цими словами дати зрозуміти, що разом із часом змінюватимуться й оновлюватимуться канони релігії?

У наші дні методи навчання в медресе безнадійно застаріли, стали не лише марними, а й шкідливими. Відповідно до цього в Туреччині вже відкрилися нові навчальні заклади, де, окрім богослов’я, викладають військову справу та інші науки. Наша молодь роками займається безглуздим зубрінням у медресе, і звідти виходять неосвічені, нерозумні, не пристосовані до праці люди, які й надалі живуть обманом і брехнею. Навчання мулл не приносить нічого, окрім шкоди.

Краса світобудови облагороджує людський розум. Буває, що через нужду та нестатки людина втрачає свою людську подобу, дичавіє. Не прагнути до осягнення світової науки - ознака невігластва, що засуджується і Кораном.

Існує велика різниця між багатством, накопиченим для того, щоб звеличитися над іншими, і багатством, яке збирають для того, щоб мати змогу допомагати стражденним і не залежати від інших.

Ми не прагнемо оволодіти знаннями заради наживи. Навпаки, використовуємо багатства на шляху до здобуття знань. Мистецтво - ось справжнє, невичерпне багатство, а навчатися йому - найшляхетніша справа. Знання повинні служити справедливості й відповідати вимогам Божого закону. Людина зобов’язана бути доброчинною й не лише захоплюватися благодійністю інших, а й сама невтомно творити добро.

Говорячи про мулл, особливо хочу застерегти вас від ішанів. Їхні вчення хибні та згубні. Багато з них - невігласи, які не знають справжніх законів шаріату, але обирають шлях богослужіння й намагаються навчати інших, попри мізерність власних знань. Вчення цих спокусників людства шкідливі навіть для псевдорелігій. Вони знаходять підтримку серед дурнів, їхні слова - брехня, а доказом їхньої «вченості» є лише чотки, чалма - і більше нічого.

Тож знайте, діти мої! Шлях Всевишнього безмежний. І нікому не дано пройти його до кінця. Той, хто наважився стати на цей шлях, вважається істинним мусульманином. Якщо ж твоєю кінцевою метою є збагачення, то це вже не Божий шлях, а свідчення твоєї обмеженості. Що це за незбагненна жадібність - прагнути багатства всього світу? Якщо ж ти маєш намір ділитися з іншими своїми грошима, худобою, знаннями чи іншими благами - це і є шлях Всевишнього, єдиний шлях, що не має меж. Ті, хто його обрали, вважаються справжніми рабами Божими і можуть сподіватися наблизитися до Бога. Яка надія може бути в іншого шляху?

Здібності й наміри деяких людей спрямовані лише на покращення зовнішності. Вони дбають про свій одяг, стежать за ходою, вважаючи це великим досягненням. Виставляють себе напоказ, ніби на торзі, викликають заздрість у нерозумних, чий розум міститься лише в очах. Дивлячись на них, одні мучаться від заздрості, інші виснажуються, наслідуючи їх. Яка з цього користь? Скільки зусиль витрачено лише для того, щоб сподобатися оточенню своєю зовнішністю! Гідність людини полягає не в зовнішності, а в чистоті її помислів, у неприкрашеній внутрішній сутності, за якою нас і розпізнає Аллах. Хіба побільшає розуму в цих шанувальників дзеркал? Розум людини вдосконалюється безмежною, невичерпною любов’ю до добра.

Своєю досконалою майстерністю Аллах створив світ і людину, щоб вона могла зростати й продовжувати людський рід. Святий обов’язок кожного з нас - примножувати кількість своїх друзів. Це залежить від сердечності та доброзичливості до інших, що викликають відповідне почуття. Або ж принаймні не бажайте іншим зла, не намагайтеся піднестися над ними словами чи вчинками.

Піднестися духовно можна іншими шляхами.

По-перше, уміння зберігати людську гідність навіть під час великих випробувань облагороджує людину.

По-друге, самовихваляння та виставляння напоказ власних чеснот можуть лише зашкодити тобі.

По-третє, зловмисність, приниження й образа самолюбства інших породжують у відповідь ворожість.

Причиною бажання вирізнитися серед інших є хвалькуватість. Вона породжує заздрість, а одна заздрість тягне за собою іншу.

Відсутність же цих вад приносить людині душевний спокій, а в спокійній душі народжується прагнення до вдосконалення.

Існують три речі, які можуть принизити весь людський рід і яких слід уникати: невігластво, лінощі та злочинність.

Невігластво - це відсутність знань, без яких неможливо нічого досягти; відсутність знань прирівнює людину до худоби.

Лінощі - найлютіший ворог мистецтва; бездарність, безвілля, безсоромність і бідність є породженнями лінощів.

Злодіяння - ворог людства; завдаючи зла іншим, людина віддаляється від людей і уподібнюється до дикого звіра.

Протиотрутою від цих вад є людинолюбство, прагнення до загального добробуту, твердість духу, справедливість і глибокі всебічні знання. Спрямуй свої знання шляхом, указаним Аллахом, адже Аллах, не шкодуючи зусиль і старань, створив гармонійний і досконалий світ. Твоє діло також має виконуватися старанно й з добрими намірами. Усе, що створив Аллах, має своє призначення, і плоди твоєї праці також повинні бути спрямовані на користь людям. Інакше будь-яка праця є марною. І віра твоя - даремна.

Відомо, що творіння Аллаха не створювалися без труднощів і жодна річ не була створена без призначення. Усе має свою мету й свою причину. Людина, яка прагне знань, повинна пам’ятати: будь-яка справа має здійснюватися цілеспрямовано. Пророк, нехай благословить Аллах його ім’я, залишив нам такі слова: «Перш ніж братися до справи, слід мати мету і прагнення».

Але ось ви вирішили відтепер здійснювати обмивання, читати молитви, дотримуватися посту. Та чи не є помилкою турбуватися лише про зовнішнє виконання обрядів? Якщо ваша душа чиста, дотримання релігійних обрядів відображає ваше духовне життя, а зовнішня впорядкованість лише прикрашає й облагороджує вашу віру. Чи не тому мудреці стверджували, що віра єдина, що вона освячується терпінням, а без стриманості тьмяніє і, можливо, навіть приречена на загибель? Сказано це для того, щоб невігласи, які думають лише про дотримання обрядів, не забували про головне завдання - віру.

Я маю підстави вважати, що вони переконані: досить виконати обов’язкові елементи обрядів, щоб вважатися мусульманами. Це не так. Обряди є лише сторожами віри. Але яка користь від сторожа, який лише пильнує, не дбаючи про збереження й добробут того, що охороняє? Що станеться з вірою без пильності? Хіба справжня мета не полягає в збереженні чистоти та цілісності того, що охороняється?

Ті, хто не здатен збагнути зміст обрядових знаків, прислухайтеся! Найголовнішим серед них є намаз. Але перш ніж приступити до нього, ви повинні здійснити обмивання. Обмивання проводиться після очищення від нечистоти. Пам’ятайте про це! Ця процедура завершується проведенням вологими руками по ногах - деякі з цих знаків мають символічний характер.

Позбувшись нечистоти, ви здійснюєте обмивання, очищаючи частини тіла, невидимі сторонньому оку. Зрозуміло, іншим людям зовсім нецікаво знати про це, але цими діями ви показуєте, що ваша душа безгрішна, і приводите свій зовнішній вигляд у відповідність до внутрішнього стану. Досягнувши повного очищення і спокою, ви приступаєте до намазу.

Намаз - це молитви та священні звернення.

Легкий дотик вологими пальцями до шиї та ніг означає, що вони вже обмиті й чисті.

Розпочинаючи молитву, ви торкаєтеся пальцями вух - це означає, що не смієте підносити руки вище перед Аллахом. Цей рух виражає ваше визнання того, що Аллах понад усе, а також ваше прохання до Нього: не дай потонути в мирській метушні, простягни руку допомоги.

Схилена голова й складені на грудях руки є знаком того, що ви стоїте не просто як раб перед вельможею і не як простолюдин перед падишахом, а визнаєте себе слабшим і нікчемнішим створінням перед справедливістю та безмежною могутністю всемудрого Аллаха.

Звернення обличчям до Кибли означає поклоніння передбачуваному місцю звернення до Всевишнього, хоча ми знаємо, що на землі не існує місця, гідного Його перебування. Це є надією на те, що ваші молитви досягнуть слуху Всевишнього.

Читання намазу починається із сури Аль-Фатіха. Це тривала й змістовна молитва.

Поклони з руками на колінах є знаком того, що мусульманин постав перед лицем Аллаха.

Перше торкання чолом землі означає, що людина вийшла із землі, друге - що вона повернеться в землю. Підняття обличчя до неба є знаком надії та молитви про воскресіння після смерті.

Ви завершуєте молитву ще одним присіданням і словами привітання Всевишньому та Його пророку, нехай благословить Аллах його ім’я, а також побажанням усім мусульманам миру, єдності та благополуччя.

То що ж ми зрозуміли для себе з цього Слова?