У хадисі нашого Пророка, нехай благословить Аллах його ім’я, сказано: «У кого немає сорому, у того немає й віри». Народна мудрість говорить те саме: «У кого є сором, у того є й іман». Отже, стає очевидним: сором є невід’ємною частиною віри. Але що таке сором?

Існує сором, породжений невіглаством. Він схожий на сором’язливість дитини, яка соромиться вимовити слово чи підійти до незнайомої людини, хоча не має перед нею жодної провини. Не маючи вини ні перед шаріатом, ні перед власною совістю, соромитися того, чого не слід соромитися, — вірна ознака нерозумності й низькості духу.

Справжній сором - це той, який людина відчуває, вчинивши щось, що суперечить законам шаріату, совісті та людській гідності. Такий сором буває двох видів.

Перший - коли соромишся не за себе, а за провину іншого. Ти співчуваєш людині й думаєш: «Ой лишенько, що сталося з цією людиною? Чому вона вчинила так негідно?» - і червонієш за неї.

Другий вид сорому викликаний власною совістю, власною провиною перед шаріатом, перед совістю та людяністю, допущеною через помилку або випадковий порив. Можливо, ніхто, крім тебе, і не знає про твій вчинок, але твій розум і твоя природа мучать тебе, карають тебе зсередини. Ти не знаходиш собі місця, не можеш дивитися людям у вічі, страждаєш.

Люди, здатні переживати такий сором, відмовляються від їжі, втрачають сон; трапляється, що у відчаї вони навіть накладають на себе руки. Сором - це людська гідність, яка змушує людину визнати свою провину й самій винести собі вирок. У такі години думки плутаються, а слова ніби зникають. Ніколи витирати сльози з очей і вологу з носа. Людина уподібнюється жалюгідному псові. Вона не лише не може дивитися людям у вічі - вона взагалі перестає бачити навколишній світ. Той, хто знає про такі душевні муки, але замість того, щоб великодушно пробачити винного, ще більше посилює його страждання, позбавлений людяності та милосердя.

Люди, яких я бачу нині, не соромляться нічого й не вміють червоніти від сорому.

— Я ж визнав свою провину, чого вам ще треба? — кажуть вони.

Або виправдовуються:

— Гаразд, я осоромився, але ж і ти так робиш!

Або кажуть:

— Такий-то й такий-то вчинив іще гірше, але ходить собі по землі, ніби нічого не сталося. А я, порівняно з ними, майже нічого поганого не зробив. До того ж у мене були причини так учинити.

Замість того щоб засоромитися свого вчинку, вони виправдовують самих себе.

То як нам назвати таку людину - сором’язливою чи безсоромною? Назвати її сором’язливою не дозволяють ні хадис, ні слова мудреців…

Як же нам зрозуміти, чи є в таких людей іман, чи його немає?..