Усі знають, що люди смертні, що смерть приходить не лише до старих і, забравши когось, ніколи не повертає його назад. Казах вірить у це радше мимоволі, а не тому, що дійшов цієї істини шляхом глибоких роздумів.

Казахи кажуть, що вірять у Бога, який після смерті спитає за всі вчинки, відплатить добром за добро й покарає за зло; що Його нагорода й кара відрізняються від земних, що Його милість безмежно щедра, а покарання незмірно суворе. Але я не можу повірити їхнім словам. Бо вони не вірять щиро й усвідомлено. Якби вони справді вірили в це, то творили б добро відповідно до своєї віри й не знали б душевної тривоги. Хіба можна переконати їх у чомусь іншому, коли навіть у ці істини вони вірять невиразно? Яким шляхом їх виправити? Чи можна назвати їх справжніми мусульманами?

Той, хто хоче уникнути страждань у цьому й у майбутньому світі, повинен пам’ятати: у душі не можуть одночасно панувати дві радості, дві пристрасті, два протиріччя чи дві скорботи. Це неможливо. Той, для кого земні радощі та земні печалі важливіші за турботи й радощі потойбічного світу, - не мусульманин.

Наскільки казах є мусульманином - судіть самі. Якби перед ним опинилися дві речі: одна для майбутнього життя, а друга для земного, і треба було б обрати лише одну, казах не втратив би нагоди вибрати другу, сподіваючись, що першу здобуде іншим разом, а якщо нагоди не буде - Аллах великодушно простить його вибір. Але перед судом смерті ця людина клястиметься, що ніколи не проміняла б благо майбутнього світу на земні радощі. Як після цього їй вірити?

Людина людині - друг. Адже все в житті спільне для всіх: народження, виховання, відчуття ситості й голоду, радості й печалі, сама людська подоба, шлях, яким приходимо у світ, і шлях, яким його залишаємо. І в іншому світі все спільне: смерть, поховання, тління, допит на Страшному суді. Хто знає, чи проживеш ти ще п’ять днів? Усі люди гостюють одне в одного, та й сама людина - лише гість у цьому житті. То чи варто лихословити, ворогувати через багатство, заздрити чужому щастю, косо дивитися одне на одного через дрібниці?

Схилятися не перед Богом, а перед людиною; просити не благословення для власної праці, а того, щоб добро для тебе було відібране в інших, - хіба з такими проханнями слід звертатися до Аллаха? Хіба Творець може заради однієї людини принижувати й позбавляти благ іншого?

Не маючи ні здорового глузду, ні освіти, не вміючи зв’язати й двох слів, уперто наполягати на своєму та змагатися з мудрими - хіба це гідно звання людини?

І що ж це тоді за людина?..