Побутує в нас такий тип людей - так звані «балакучі хвальки». І на сорока з них не заїдеш далі аулу. На що вони придатні? Яка від них користь? Немає в них ні здорового глузду, ні почуття власної гідності, ні широти поглядів, ні глибини думки. Не вирізняються вони ні силою, ні доблестю, ні людяністю, ні сумлінням.

Інший із них недбало кине через плече:

— Та годі вам! Хто кращий за кого? Чия, думаєте, голова прив’язана до чужого сідла? Хіба він кладе м’ясо в мій казан чи дає мені дійне стадо?

Або ж раптом спалахне з відчайдушною рішучістю:

— Мені жаліти своє життя? Та чого воно варте? Заради благородної справи готовий хоч під кулі, хоч на заслання. Все одно смерті не оминути!

Чи доводилося вам коли-небудь бачити казаха, який діє відповідно до таких слів? Я не бачив серед них тих, хто змирився б із владою смерті, але ж вони ніколи не покажуть і страху перед нею. За нагоди будь-хто з них із жертовною готовністю проведе долонею по горлу:

— Хай мене тут же заріжуть!

Якби ці слова були щирими, їхній господар міг би вразити нас якщо не розумом, то нечуваною хоробрістю. Але як назвати того, чиї погрози розраховані на боягузів, готових від страху сховатися в будь-яку щілину під час серйозної сутички? Якщо це всього лише удавана відвага, за допомогою якої він домагається визнання малодушних:

— Ох і страшний же гнів цього невірного!

Боже мій! Якби він був прекрасний душею, щедрий і безкорисливий, сміливий і вірний своєму слову, хіба не вгадувалися б ці чесноти вже з одного його вигляду?!

А цей - один із тих нечестивців, про яких кажуть:

— Безсоромному обличчю й ненаситні щелепи дані.