У чому криється причина роз’єднаності казахів, їхньої неприязні та недоброзичливості одне до одного? Чому слова їхні нещирі, а самі вони ліниві й одержимі владолюбством?

Мудреці світу давно помітили: лінива людина зазвичай буває боягузливою й безвольною; безвольна — боягузливою та хвалькуватою; хвалькувата — боягузливою, дурною й неосвіченою; дурна — неосвіченою і не має поняття про честь, а безчесний підлещується до ледаря, ненаситний, нестримний, бездарний і не бажає добра ближнім.

Ці вади походять від того, що люди переймаються лише одним — як би завести якомога більше худоби й здобути тим самим шану серед оточення. Якби вони займалися землеробством, торгівлею, прагнули до науки й мистецтва, цього б не сталося.

Батьки, примноживши свої стада, дбають лише про те, щоб у дітей їхні табуни стали ще більшими; хочуть передати турботу про худобу пастухам, а самі жити в неробстві — досхочу їсти м’ясо, пити кумис, милуватися красунями та хизуватися скакунами.

Зрештою зимівники й пасовиська стають для них затісними, і тоді, користуючись своїм впливом чи посадою, вони всіма доступними засобами викуповують, виманюють або відбирають угіддя сусіда. Той, кого обібрали, утискає іншого сусіда або змушений залишити рідні місця.

Чи можуть такі люди бажати одне одному добра? Чим більше бідноти — тим дешевша її праця. Чим більше знедолених — тим більше вільних зимівників. Він чекає мого розорення, я чекаю його злиднів. Поступово наша прихована неприязнь переростає у відкриту, непримиренну ворожнечу: ми озлоблюємося, судимося, ділимося на партії, підкуповуємо впливових прихильників, щоб мати перевагу над суперниками, б’ємося за чини.

Той, хто програв, не працюватиме, щоб досягти достатку чесною працею; ні торгівля, ні землеробство його не цікавлять. Він приставатиме то до однієї, то до іншої партії, продаючи себе, животіючи в убогості й безчесті.

Крадіжки у степу не припиняються. Якби в народі була єдність, люди не потурали б злодієві, який, спритно користуючись підтримкою тієї чи іншої групи, лише посилює свій розбій.

Проти чесних синів степу порушують кримінальні справи за фальшивими доносами, проводять принизливі допити, заздалегідь знаходять свідків, готових підтвердити те, чого вони не бачили й не чули. І все це — заради того, щоб зганьбити чесну людину, не допустити її до виборів на високі посади. Якщо переслідуваний заради власного порятунку змушений звертатися по допомогу до тих самих негідників, він поступається своєю честю; якщо ж не йде до них на поклін — його несправедливо судять, прирікаючи на поневіряння й злигодні, не даючи знайти в житті гідного місця й справи.

Досягнувши влади хитрістю та обманом, волосні не помічають тихих і скромних, а намагаються підтримувати стосунки з людьми, подібними до себе — спритними й хапкими, розраховуючи на їхню підтримку і понад усе боячись їхньої ворожнечі.

Тепер у вжитку нове прислів’я: «Не суть справи важлива, а сама людина». Отже, досягти бажаного можна не правотою справи, а спритністю та хитрістю того, хто її виконує.

Волосних обирають строком на три роки. Перший рік їхнього правління минає у вислуховуванні образ і докорів: «Хіба не ми тебе висували?» Другий рік — у боротьбі з майбутніми суперниками. А третій — у передвиборчих клопотах, щоб знову бути обраним. То що ж залишається?

Спостерігаючи, як народ дедалі більше загруз у чварах, я дійшов висновку: у волосні слід обирати людей, які здобули бодай невелику, але російську освіту. Якщо таких немає або є, та їх не хочуть висувати, нехай волосних призначає повітове начальство та військовий губернатор. Це було б корисно в багатьох сенсах. По-перше, марнославні казахи почали б віддавати дітей на навчання; по-друге, волосні не залежали б від примхи місцевої знаті, а підпорядковувалися б лише вищій владі. Щоб не плодити неминучих доносів і наклепів та не давати їм ходу, слід було б убезпечити призначеного від усіляких перевірок і випробувань.

Ми вже мали нагоду переконатися в марності виборів біїв-суддів у кожній волості. Не кожному під силу вершити правосуддя. Щоб радитися, як то кажуть, на «вершині Культобе», потрібно знати зводи законів, успадковані нами від предків: «світлий шлях» Касим-хана, «давній шлях» Єсим-хана, «сім канонів» Аз-Тауке-хана. Але й вони з часом застаріли, потребують змін і бездоганних суддів, яких у народі мало, а то й зовсім немає. Люди, які добре знали казахів, казали: «Коли біїв двоє — суперечок четверо». Відсутність верховного судді й парна кількість біїв лише ускладнюють розв’язання спорів. Навіщо ж примножувати число біїв? Чи не краще було б обрати від кожної волості по троє освічених і розсудливих людей, не визначаючи строку їхнього перебування на посаді, і усувати лише тих, хто заплямує себе негідними вчинками?

Нехай би суперечки розв’язували двоє суддів і посередник, обраний позивачами. І лише не знайшовши правди в цих людей та не дійшовши згоди, сторони зверталися б до одного з трьох постійних суддів. Тоді б судові справи не затягувалися.