Серед казахських прислів’їв є такі, що заслуговують на увагу, але є й такі, в яких немає нічого ні божественного, ні людяного.

Кажуть: «Коли живеш у злиднях - забудь про сором». Хай буде прокляте життя, яке не знає сорому! Якщо ж це добра порада не цуратися жодної тяжкої праці та служби, то в такій праці немає нічого ганебного. Заробляти свій хліб чесною працею, замість жити з милостині або байдикувати, - доля совісної людини.

«Спритний і сніг запалить», «Умілим проханням можна все випросити» - ось вони, слова, прокляті Богом! Чи не краще замість жити хитрістю та випрошувати крихти з чужого столу здобувати достаток із землі власною працею та потом?

«Якщо твоє ім’я нікому не відоме - підпали поле». Навіщо потрібна погана слава?

«Краще один день бути бурою, ніж сто днів - вихолощеним верблюдом». Для чого життя, хай навіть одноденне, якщо воно проходить у безумстві й залишає по собі лише спустошення?

«При вигляді золота й ангел сходить із праведного шляху». Та нехай самі стануть жертвою на шляху ангела! Навіщо ангелові золото? Кажучи таке, люди лише виправдовують власну жадібність.

«Багата скарбниця миліша за батька й матір, а власне життя дорожче за золотий палац». Яку ціну можна дати життю того негідника, для якого скарбниця дорожча за батька й матір? Лише людина, позбавлена розуму й честі, може проміняти батьків на золото. Батьки наживають добро, дбаючи про благо своїх дітей, і той, хто прирівнює їх до скарбниці, чинить богопротивну справу.

Треба бути обережними, повторюючи прислів’я, породжені лицемірством і нерозумністю.