Є одна радість і одна втіха, що тяжіють над казахом, мов прокляття.

Радіє він, коли зустрічає погану людину або бачить чийсь лихий вчинок, якого сам не вчинив; радіє й каже: «Бережи нас Аллах від такого! Адже й він вважає себе людиною, а поруч із ним ми — люди зовсім чисті, зовсім світлі». Хіба Аллах сказав, що досить бути кращим за такого? Або, може, мудрі люди пообіцяли, що його не зарахують до поганих, якщо він знайде когось, хто перевершує його в невігластві та порочності? Хіба станеш кращим, рівняючись на негідника? Добра навчаються у добрих людей. Можна зрозуміти того, хто на перегонах приходить першим або цікавиться, скільки ще коней попереду нього. Але який сенс питати, скільки скакунів залишилося позаду? Яка радість тому, хто програв, знати, що він обігнав п’ятьох чи десятьох інших?

У чому ж казах знаходить утіху? Він каже: «Не ми одні такі, усі так чинять; не слід вирізнятися, краще бути з більшістю. Те свято, яке святкуєш разом з усіма, - найбільше свято». Хіба Аллах велів йому існувати лише в натовпі? Чи, може, Аллах уже не має влади над натовпом? Або ж у Всевишнього не вистачить кайданів для всього натовпу?

Хіба високою наукою оволодіває кожна людина? Чи вона під силу лише одиницям? Може, всі люди без винятку наділені геніальністю? Чи геній народжується лише один на тисячу? Хіба натовп не можна принизити? Хіба стане легше від того, що половину людей уразить недуга, а друга половина залишиться здоровою?

Хіба не потрібна одна людина, яка добре знає місцевість, коли тисячі блукають, не знаючи її? Що краще для подорожніх: щоб усі коні одночасно зголодніли чи щоб бодай половина їх була ситою? Що краще: коли від джуту постраждає весь народ чи коли хоча б половина його вціліє?

У чому втіха одному дурневі від того, що поруч із ним тисячі інших безголових? Чи здобуде негідний наречений прихильність нареченої, сказавши, що в усього його роду смердить із рота? І чи втішиться наречена, дізнавшись, що таку саму ваду має не лише її суджений?