Важко втриматися від самовдоволення, хай навіть більшого чи меншого. Я розрізняю два його види: гордість і хвалькуватість.

Горда людина сама дає собі високу оцінку. Вона докладає всіх зусиль, щоб не уславитися серед людей невігласом, легковажною людиною, яка не дотримує слова, невихованою, пихатою, безсоромним брехуном, лихословом чи шахраєм. Вона розуміє всю принизливість цих вад і прагне бути вищою за них. Це риса людини розумної, совісної та шляхетної. Вона може змиритися з тим, що про неї не говоритимуть нічого похвального, але зробить усе можливе, щоб її ім’я не ганьбили.

Інший же — хвалько — всіляко старається, щоб про нього говорили якомога більше. Нехай усі знають, що він батир, багатий, знатного роду… Він не зважає на те, що люди неодмінно говоритимуть і те, чого йому не дуже хотілося б чути про себе. Не те щоб він забув про цей бік слави — просто не звертає уваги на її неминучий зворотний бік. Таких хвальків зазвичай буває три види.

Перший одержимий бажанням уславитися в чужих краях, серед незнайомих людей. Він невіглас, але в ньому ще жевріють деякі людські якості.

Другий хоче стати відомим і бути вихваляним у своєму роді. Його невігластво вже повне, а людяності в ньому явно бракує.

Третій шукає, чим би похвалитися перед своїми домашніми або у своєму аулі, хоча жодна стороння людина не схвалила б його вихвалянь. Ось цей — невіглас із невігласів, і він уже перестає бути людиною.

Той, хто прагне заслужити похвалу серед чужих, намагатиметься вирізнитися у своєму роді. Той, хто хоче бути вихваляним у своєму роді, домагатиметься похвали від своїх близьких. А той, хто шукає похвали від близьких, певен, що досягне її, вихваляючи й звеличуючи до небес самого себе.