У дитинстві мені доводилося чути, як казахи насміхалися з узбеків: «Ох ви, сарти широкополі, очерет здалеку носите, щоб дахи крити, при зустрічі підлещуєтеся, а поза очі один одного лаєте, кожного куща лякаєтеся, торохтите без угаву, через що вас і прозвали — сарт-сурт».

При зустрічі з ногайцями теж кепкували й дорікали їм: «Ногай верблюда боїться, верхи на коні втомлюється, пішки йде — відпочиває; і втікачі, і солдати, і торговці — все ногайці. Не ногаями, а нокаями вас слід було б називати».

«Рудоголовий урус — тільки побачить аул, як мчить туди стрімголов; робить усе, що заманеться, вимагає показати “узун-кулак”, вірить усьому, що йому скажуть», — так говорили вони про росіян.

«Боже мій! — думав я тоді з гордістю. — Виходить, немає на світі народу гіднішого й благороднішого за казаха!» Ці розмови тішили й веселили мене.

Тепер бачу: немає такої рослини, якої б не виростив сарт; немає такого краю, де б не побував торговець-сарт; немає такої речі, якої б він не змайстрував. Живуть ці люди в злагоді, не шукають ворожнечі. Ще до приходу російських купців саме сарти привозили казахам одяг для живих і саван для померлих, гуртами скуповували худобу, яку батько із сином не могли між собою поділити. А тепер, за росіян, сарти раніше за інших перейняли нововведення. І знатні баї, і письменні мулли, і ремесла, і розкіш, і чемність — усе є в сартів.

Дивлюся на ногайців: із них виходять добрі воїни, вони стійко переносять нестатки, покірно зустрічають смерть, дбають про школи, шанують віру, уміють працювати й наживати статки, гарно вдягатися та веселитися.

А ми, казахи, батрачимо на їхніх баїв за мізерний харч. Нашого бая вони женуть зі свого дому: «Гей, казаху, не для того стелили долівку, щоб ти топтав її брудними чобітьми».

Їхня сила в тому, що вони невтомно навчаються ремесла, працюють, а не марнують часу в принизливих чварах між собою.

А про освічених і шляхетних росіян годі й казати. Нам не зрівнятися навіть із їхньою прислугою.

Куди щезли наші колишні захоплення? Де наш радісний сміх?