Хіба є в людини щось дорожче за її серце? Називаючи когось людиною із серцем, люди шанують його як батира. Інших якостей серця вони виразно собі не уявляють. Милосердя, доброта, уміння прийняти чужого як рідного брата, бажаючи йому того добра, якого побажав би собі, — усе це веління серця. І любов — також бажання серця. Язик, корячись серцю, не брехатиме. Лише лицеміри забувають про серце. Але ті, кого людська поголоска називає «людиною із серцем», часто виявляються людьми, не гідними похвали. Якщо вони не шанують чемності, вірності даному слову, відрази до зла, здатності вести за собою заблукалих, а не плестися за натовпом жалюгідним псом, уміння сміливо стати за праву справу, коли це важко, не відступитися від істини, коли зробити це найлегше, — тоді в грудях тих, кого люди шанують за батирів, б’ється не людське, а вовче серце.

Казах також дитя людське. Багато хто з них сходить зі шляху істини не через брак розуму, а через те, що не мають у серці мужності й стійкості, щоб прийняти пораду мудрого й іти за нею. Багатьом із тих, хто запевняє, ніби вчинив зло через незнання, я не вірю. Знання в них є, але ганебне безвілля й лінощі змушують їх нехтувати цими знаннями. Відступившись раз, рідко хто знаходить у собі сили виправитися.

Ті, кого люди називають міцними джигітами, хоробрими джигітами, спритними джигітами, найчастіше підбурюють одне одного на темні, підлі справи. Їхнє сліпе наслідування одне одного, бездумна відчайдушність призводять до нещасть.

Якщо людина, віддавшись поганим учинкам і нестримному вихвалянню, не здатна зупинитися й спитати з себе, не намагається очиститися перед Богом чи власним сумлінням, то як можна назвати такого джигітом?

Саме час запитати — чи людина він узагалі?