Добре я прожив чи погано - та шлях мій був довгий: у боротьбі й чварах, судах і суперечках, у стражданнях і тривогах дійшов я до похилого віку, знесилений, пересичений усім. Я збагнув тлінність і марність своїх діянь, переконався в принизливості власного буття. Чим же тепер зайнятися, як прожити решту життя? Найбільше непокоїть те, що я не знаходжу відповіді на своє запитання.

Керувати народом? Ні, народом неможливо керувати. Нехай цей тягар бере на себе той, хто прагне нажити невиліковну недугу, або палкий юнак із серцем, що ще не охололо. А мене нехай Аллах убереже від непосильної ноші.

Чи примножувати стада? Ні, не варто цим займатися. Нехай діти ростять худобу, якщо мають таку потребу. Не хочу затьмарювати решту своїх днів доглядом за скотом на втіху пройдисвітам, злодіям і жебракам.

Присвятити себе науці? Та як осягнути науку, коли ні з ким перекинутися мудрим словом? Кому передати набуті знання, у кого спитати про те, чого сам не знаєш? Яка користь сидіти в безлюдному степу, розклавши полотна й тримаючи в руках аршин? Знання обертаються гіркотою, що приносить передчасну старість, коли поруч немає людини, з якою можна поділитися радістю й смутком.

А може, присвятити себе служінню Богові? Боюся, і це мені не до снаги. Таке діло вимагає повного спокою та душевної рівноваги. Ані в душі, ані в житті я не знаю спокою — яке вже тут благочестя серед цих людей, у цьому краї!

Виховувати дітей? І це понад мої сили. Виховував би — та не знаю, як і чого навчати. До якої справи, з якою метою готувати їх, для якого народу виховувати? Як наставляти й куди спрямовувати, коли й сам не бачу, де діти могли б застосувати свої знання? І тут не знайшов я собі призначення.

Зрештою вирішив: папір і чорнило віднині стануть моєю втіхою — записуватиму свої думки. Якщо хтось знайде в них потрібне для себе слово, нехай перепише або запам’ятає. А якщо мої слова людям не знадобляться — залишаться при мені.

І тепер у мене немає інших турбот.